На Периферії Війни

Логіка війни не є сталою і зазнає змін. Ми можемо одночасно жити в закономірностях війни, жертвуючи та допомагаючи, та всупереч — дозволяючи собі насолоду та радість. Співіснування різних порядків породжує низку етичних дилем та особливо проявляється в тилу — нерідко через почуття провини. На периферії війни ми то вдавано наближуємось до нуля через волонтерство, самообмеження чи пошук внутрішнього ворога, то віддаляємось від екзистенційного досвіду через насолоду та сарказм. З початком повномасштабного вторгнення повторився досвід атомізації суспільства та згортання просторів для комунікації.Чергове закриття та відновлення роботи закладів харчування та культурних просторів після пандемії надало їм сакральної ролі. Відвідування кав’ярні може стати ключем до стабілізації хаотичного зовнішнього світу та дією всупереч логіці війни. У тилу люди з докорами сумління, але й надією ходили в заклади, аби побачити та підтримати один одного. У прифронтових населених пунктах поодинокі заклади слугують точкою зустрічі військових, волонтерок та волонтерів, репортерок та репортерів тощо. Наприклад, сумнозвісне кафе «RIA» у Краматорську, після обстрілу якого загинули 13 людей разом із письменницею Вікторією Амеліною. Країна перетворюється на мозаїку персональних досвідів війни, що закриті в собі та важко транслюються іншим. У різних місцях люди зіштовхуються з однаковими запитаннями, що були породжені війною та потребують індивідуальної відповіді тут і зараз. Тил, периферія війни — це і є місце, де визрівають нові етичні дилеми, але саме тут «несвоєчасні» запитання та відповіді блокуються почуттями провини та сорому. Те, що відхиляється від військової доцільності, ставиться на паузу або витісняється. Тотальна прагматизація та мілітаризація звертається до кожної та кожного з нас із запитанням «що ти робив під час війни?». Складається ситуація паритету між поставленим запитанням до себе самого чи самої та обережно відкладеної відповіді. Припускаємо, що для цих питань немає місця на фронті, де все має бути однозначним та безсумнівним. Складні запитання вирішуються не відповідями, а прискоренням життя довкола. Близькість смерті примушують відчувати повноту життя як ніколи. Війна стала акселератором подій та відчуттів. Більш популярно це звучить як «не відкладати життя на потім» чи «даватися берега під час війни». Це стосується всіх проявів життя: волонтерити на сто відсотків, влаштовувати корупцію — на стільки ж, творити, сміятися, «відпочивати»… З периферії війни ми підглядаємо в різні напрямки в онлайн-трансляціях чи наживо, то в бік нуля, то в бік екзилю, але вони також не дають усіх відповідей. З одного боку, насолода під час війни є одним із перших об’єктів самоцензури, з іншого — стратегією-збереження. Початок повномасштабного вторгнення вмить анулював чимало культурних стратегій та поставив під сумнів саму можливість художньої діяльності. Згодом з’явились інші підходи для естетизації нової реальності. Волонтерська діяльність оформлюється як мистецькі практики залучення, заготівля сухпайків для війська — як постіронічний коментар на агентність технологій у праці на перемогу, документування посиденьок у кафе — як сповідь та самокритика. Навіть відмовляючись від мистецької практики на користь війни, ми робимо це у формі, що дуже нагадує мистецький жест. Периферія війни примушує до одночасності непоєднуваного, і цей танець веде не до екстазу, а до виснаження. Але мусимо танцювати далі. Координаторка продакшн: Марта Савіцька Продакшн-команда: Марія Фернюк, Вадим Микулець, Юлія Непик, Ольга Дятел, Юлія Бондар, Анна Климовець, Андрій Катрич Комунікація: Анастасія Кузьменко, Анастасія Калита, Вікторія Видиборець